Краса врятує світ. Це без заперечень і без коментарів. А от як красі виконувати це складне завдання – це вже питання непросте.

Ми не боїмося складних завдань, тому вирішили дізнатися, як живеться, чим  дихається одній з найгарніших та найсексуальніших жінок України за версіями десятків глянцевих журналів, екс-учасниці популярного гурту «ВІА ГРА» – співачці, актрисі й телеведучій Вірі Брежнєвій.

Питаннями на кшталт, яке ваше хобі, куди востаннє їздили відпочивати, чи перете ви «Тайдом» та яка ваша улюблена їжа хай задаються жовті таблоїди. Ми, «Друг Читача», хочемо дізнатися про їжу духовну, ту, що для голови та серця, прагнемо відкрити для себе і для вас Віру не як шоу-вумен, домогосподарку, маму чи просто щасливу жінку, а як читачку – людину, що зачаровується магією книжок, сторінок, рядків…

– Не встигли вщухнути суперечки навколо екранізації Гаєм Річчі «Шерлока Холмса», критики почали жваво обговорювати стрічку за романом Стіга Ларссона «Дівчина з татуюванням дракона». Чи слідкуєте Ви за життям книг у кінематографі?

– Я не вважаю, що варто порівнювати такі різні жанри як авторський твір та кінематографічний сценарій. Вони покликані виконувати геть різні завдання. Коли потрапляю до кінотеатру на стрічку-екранізацію, намагаюсь отримувати задоволення від самої історії, оцінюю наскільки моє бачення, як глядача, співпало із сприйняттям літературного твору режисером. Роман Стіга Ларссона «Дівчина з татуюванням дракона», до речі, придбала випадково, отримала велике задоволення від твору.

– Ларссона неодноразово звинувачували у жорстокому ставленні до своїх літературних персонажів. Як Ви загалом ставитесь до сучасної літератури, насиченої нецензурною лайкою, еротикою, насильством, кому з письменників-сучасників надаєте перевагу?

– Чомусь першим на думку спав твір Павла Санаєва «Поховайте мене за плінтусом». Коли я взяла його до рук, була шокована лексикою та манерою спілкування, які обрав письменник. До лайки, тим більш ужитої у витворах мистецтва, а книги я відношу саме до цієї категорії, я швидше ставлюсь негативно. Але не можу не зауважити, стосовно того самого Санаєва: обурення та шок змінились наприкінці роману на співчуття, я була розчулена долею головного героя.

– У дитинстві у Вас був улюблений літературний герой, якого Ви намагалися наслідувати? З ким себе асоціювали?

– Відвертих фаворитів не було. Були окремі «улюбленці», яким я дуже симпатизувала, наприклад, Карлсон. Але так щоб наслідувати… Мені дуже подобалось бавитися у принцесу з казки «Бременські музиканти». Вона була така красива, статна з довгими білявими хвостиками! Гадаю, багато хто з дівчат хотів її наслідувати. Можливо, це прозвучить інфантильно, але зараз я себе асоціюю з Попелюшкою. Наші історії мають спільний «знаменник» – щоб потрапити на бал та вийти заміж за принца, треба багато, довго та натхненно працювати (посміхається).

– З ліхтариком під ковдрою читали?

– Авжеж! Батьки мене дуже сварили й карали через це! Бо через такі нічні читання у дитини швидко псується зір. Але я обожнювала книжки, і ніякі погрози, на кшталт, «будеш й надалі читати під ковдрою – носитимеш окуляри, й однокласники будуть тебе дражнити», – не могли мене спинити, й інколи нічні читання затягувалися чи не до ранку. (посміхається). Завжди думала: «Все дочитую до абзаца і – спати!». Дійду до абзаца – до кінця глави…і так доки хтось з батьків не нагадає, що зранку мені – до школи! Батьки ніколи не поділяли літературу на «дитячу» й «дорослу». На книжкових поличках завжди «сусідували» Маршак, Солженіцин, Ґолсуорсі. Додому ніколи не потрапляла сумнівна література, тому все, що траплялося мені на книжковій поличці, – було у моєму розпорядженні.

– Яку найрозпуснішу книжку Вам доводилось читати?

– «Камасутра». Але «читати» – занадто голосно сказано… Швидше – гортати (посміхається).

– Вам доводилось використовувати книжки не за призначенням?

– Так! Я ховала гроші у книжках!

– Під якого автора Ви найкраще засинаєте?

– Мені було дуже складно читати працю Бернарда Вербера «Мурахи». Занадто багато монотонних, при цьому специфічних термінів, описів комах – така прискіпливість у деталях мені зовсім не імпонує. Кілька разів відкладала «Мурах», починала читати інших авторів, потім поверталася до «Мурах», але зрештою так і не подужала Вербера.

– Ви вірите в існування магії письменницького слова?

– Безумовно. Я вразлива натура і, занурюючись у книгу, завжди приміряю на себе обставини, в які потрапляють герої. Такий фантазійний самоаналіз допомагає подивитись на себе з боку. Якщо потрапляю у схожу життєву ситуацію, покладаюсь на досвід книжкового персонажа, бо зазвичай автор черпає натхнення зі свого життя чи своїх близьких..
– Фінал якого твору Ви б воліли переписати?

– Я не можу сперечатися з автором. Письменницька праця – це його особиста справа, мікс його фантазії та життєвого досвіду, тільки письменнику вирішувати, яким саме має бути фінал книжкової історії, задля того щоб його думки та мораль дійшли до читача. Що стосується моїх власних смаків – не люблю фінал, який можна заздалегідь передбачити, так само не люблю недосказанності. Мене дратує, коли автор надає можливість кожному читачеві додумати фінал на власний розсуд – чим скінчилась історія чи що саме він мав на увазі.

– Сторінками чиїх творів Ви б могли топити камін?

– Намагаюсь не витрачати гроші на погані книжки. Ну а якщо такі вже заблукали на полички моєї бібліотеки, роздаю їх друзям, знайомим, яким вони можуть сподобатись. Або згідно соціальних програм – допомагаю незаможнім.

– Герой роману «Над прірвою у житі» Селінджера стверджував: «Гарний письменник той, читаючи твори якого ви відчуваєте, що можете подзвонити йому по телефону…». Кому б зателефонували ви? Що спиталися б?

– Зателефонувала б Робіну Шарме, автору книги «Монах, що продав свій Ferrari». Спиталася б, що саме спонукало його створити цей твір? Чи правда те, що я з такою цікавістю читала? Чи відчув він на собі все, що написано в книзі?